Р о д и н а
Батько:
Удовиченко Петро Павлович

Удовиченко Микола Петрович

Дата народження: 1937.1.12.
Дата смерті: 1994.2.4.
Галерея
Родове дерево


Член Союзу Письменників України. Поет.

Ось що про нього пишуть в "Вісті Київщини" №8(28) 26 травня 2011р.:

Про Миколу Удовиченка в письменницьких колах казали: «Божа людина», бо і справді – жив одним днем: ні домівки, ні статків, ні робочого місця не мав. Ночував, де ніч заставала, часто голодував, а найбільший свій скарб – рукописи віршів – носив у зачовганій полотняній торбині впереміш з випадково добутим харчем.
Невисокий, худий, з пожовтілими від цигарки вусами і хриплим прокуреним голосом він частенько заходив до Спілки письменників, вмощувався біля теплої батареї і розкладав по підвіконню пожмакані аркуші поезій.
– Що, Миколо, цідиш воду з віршів? – жартували дотепники.
– Та ні, – відповідав весело, – провітрюю свою підмочену репутацію...
Удовиченка в письменницькому гурті вважали своїм. Він нікому не набридав, нікого не дратував, якщо й просив позичити «на вічне віддавання» карбованця, то робив те делікатно, а його мініатюри (як, скажімо, звернення до колишнього редактора газети «Культура і життя» Петра Біби) стали класикою «жебрацького» (так називав сам Микола) жанру:

Ой Петро, ой душа,
Ой товариш Біба!
Надрукуй мого вірша,
Бо не маю хліба.

А під час «великого переселення народів» (так літератори жартома називали введення в експлуатацію в 1982 році нового літфондівського будинку, що на вулиці О. Гончара у Києві), коли вивільнялося багато старих письменницьких квартир, хотіли було дати сяке-таке житло Удовиченкові, але... в Миколи не виявилося паспорта.
Так і жив між Білогородкою, де в нього була рідня, і Києвом. Іноді на кілька зимових місяців поселявся до гуртожитку Ірпінського будинку творчості, та з приходом весни надовго зникав, потім знову з’являвся все з тією ж полотняною торбинкою і прокуреним басом казав:
– Добридень, друже! Ти знаєш, як я тебе шаную!..
– Рівно на карбованця?
– Ну що ти, на всі сто! Але більше карбованця не давай, бо нап’юсь...
Про це я і розповів Анатолієві Болабольченку. Коли за тиждень знову телефонний дзвінок:
– Можете привітати, мені пощастило. Я таки знайшов!
– І що ви знайшли, Анатолію Андрійовичу?
– Дві книжечки поезій Миколи Удовиченка. І яких поезій! Ось тільки послухайте:

Тиша в росинках на листі
Місячним сяйвом цвіте.
Хмари і води сріблисті
Не сколихнулись ніде.
Вже відспівались повсюди
Всі колискові пісні.
Гребені вклавши на груди,
Сплять світанкові півні.
Я повертаюсь додому –
Бачу Вітчизну мою,
Що у віконці одному
Не погасила вогню.

Ну, що скажете?.. Це ж просто гріх, що такі речі доводиться шукати вдень з вогнем. Скільки ліризму, скільки любові й тепла в цих рядках!.. А які деталі! Ці вірші могли б бути окрасою шкільних читанок...
– А що, коли перевидати ці поезії? – запропонував Болабольченко. – Тексти двох збірок у нас є, звернемось до родичів у Білогородку, може, в когось залишились рукописи... Зрештою, у Спілці письменників лежить його особова справа, щось та випливе. Якщо не сам рукопис, то хоч підказка, де його шукати...
У Білогородці виплив несподіваний результат – замість Миколиних віршів нам передали досить вправні поезії його двоюрідного брата Володимира Удовиченка, а разом з віршами і мій відгук на них чвертьстолітньої давності (на той час я, грішний, працював літконсультантом Кабінету молодого автора СПУ і писав рецензії на твори початківців).
У Спілці теж не знайшли жодного вірша. Навіть особову справу члена Національної спілки письменників Миколи Удовиченка не вдалося побачити. Чи її загубили, чи погано шукали. Зостався лише протокол за грудень 1993 року про прийом до Спілки М. Удовиченка, а вже 4 лютого 1994 року поет пішов з життя...
Очевидці розповідають, що знайшли його вранці на платформі залізничної станції Святошине замерзлим. Поруч на лавці лежала полотняна торбинка, а в торбинці пожмакані папери і сім картоплин... Мабуть, чоловік запізнився на електричку до Ірпеня (чи не мав грошей на квиток) і задрімав на морозі...
– Будемо працювати з тим, що є, – підсумував наші пошуки Анатолій Андрійович. – Рукопис невеличкий, зате які вірші!

Павутинки довгу нитку
В голку променя втягну,
З неба викрою накидку,
На берізку одягну...

– Все це прекрасна лірика, – погодився я. – Тільки де взяти кошти на видання? Звернутися до Спілки?
– А навіщо просити? – здивувався мій співрозмовник. – Найголовніше, чого мене навчила дитинстві бабуся Тетяна в Білогородці, – щоб ні в кого нічого не просив. Хочеш зробити добро – зроби своїми руками, а не можеш, потерпи. Це ж Миколі 12 січня сімдесят. – А вам у червні – 75.
– Так і я про те ж. Відкладав з пенсії, думав видати власну повість до ювілею, а тут, бачите, яка придибенція, – треба видати Миколу. Ми засіли за комп’ютер і почали набирати тексти. Обоє розуміли, що заощаджених грошей не густо, та все ж я наполіг, щоб під однією обкладинкою надрукувати обох ювілярів – і М. Удовиченка, і А. Болабольченка.
Із свого творчого доробку Анатолій Андрійович запропонував уривки з повісті «Присмак полину». Навіть не цілу повість, а лише скорочений до 64 сторінок варіант, решту (108 сторінок) віддав під вірші свого земляка, та все переживав, чи чогось із відібраного до друку не пропустили.

Книжка побачила світ у січні 2007 року. Тираж видання 300 примірників. І має вона дві назви: Микола Удовиченко «Очима сина» Анатолій Болабольченко «На вулицях мого дитинства». Портрет поета з архіву фото-кореспондента «Літературна Україна» Ігоря Яїцького. На авантитулі присвята: "Землякам-білогородцям.Добра та щастя!"

Книга видана коштом А.Болабольченка до 70-річчя свого земляка і творчого побратима Миколи Удовиченка». Значну частину тиражу подарували під час творчої зустрічі А.Болабольченка з земляками в Білогородці, не обминули увагою і Спілку письменників, і редакції літературних часописів, дарували по примірнику письменникам, з якими випало зустрічатися після виходу книжки. Всі в один голос хвалили, мовляв, зроблено добре діло, обіцяли написати відгуки, рецензії але...
Минуло чотири роки, а далі обіцянок справа не пішла..
Утім, то вже інша тема розмови.
Цікаво, чи зберігся на світі хоча б один аркушик із полотняної торбинки поета? Чи тільки сім картоплин?


Павло Щегельський,
Лауреат премії імені Остапа Вишні